І зорі постаріли на 23 роки

Щороку в листопаді, коли є нагода озирнутися назад, погляд наче впирається в точку, що стала початком відліку, стала відправною для тих «перших сміливих» 140 учнів, які у вересні 1996 року прийшли, щоб випробувати свою долю й скласти новий учнівський колектив, та чотирнадцяти педагогів, які пустилися на пошуки нових берегів і нової мрії.

Якщо погляд, скерований у минуле, все-таки натикається на той камінь, який прийнято називати наріжним, то погляд, спрямований уперед, губиться в незвідано-прекрасних просторах безмежності. Не випадково психологи радять нам не оглядатися на минуле, не порівнювати сучасного з колишнім, не зіставляти «чудесного, овіяного ореолом романтичного героя» колишнього ліцейського випускника з сучасним прагматичним отроком чи юнаком, заручником технологій та Інтернету. Можливо, психологи мають рацію, але як же не оглядатися нам на 1137 випускників, що попрощалися з нами (а може, й не попрощалися) за 22 роки? Це що, і їх не згадувати? Забутися про їхні, як говорив Василь Симоненко, очі, серця і руки.

Старість сентиментальна, юність егоїстична. Хтось і ліцей не згадує, хтось за ним ностальгує, особливо той, хто далеко. Але досвід підказує, що немає того випускника чи випускниці, які б не пам’ятали чудесних років своєї юності, проведених у ліцейських стінах.

Зустрічаючи колишніх учнів, ми дивуємося тому, як змінилися вони: змужніли чоловіки, розцвіли в жіночній красі дівчата. А потім знаходимо зворушливі фотографії з цими дітьми й довго по-доброму розглядаємо їх, і ловимо себе на тому, що усміхаємося й добріємо безпричинно.

Напередодні нашого спільного свята – Дня ліцею, – чомусь не хочеться говорити про досягнення ліцею за пройдений період. Багатьом вони відомі, кого не цікавлять – тому байдуже. Хочеться говорити про ту гуманітарну ауру, яку ми намагалися і намагаємося творити, і дух якої живить нас у всіх сферах освітньої та виховної діяльності: інтелектуальній, творчій, громадянській, політичній, соціальній, національній.

Про національну окремо. У часи зневіри, у часи нестабільності й національного нігілізму не скажеш краще за геніального Шевченка:

Свою Україну любіть!

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Їй і за неї віддали своє життя кращі дочки й сини. Ви не інші. Вас заносимо до кращих. І не закликаємо «віддати життя», а тільки жити для неї, розвивати її, дбати про неї, вшановувати ділом і словом своєї рідної мови.

З високого пафосу спустимося до нашого свята.

У двадцять третю річницю можемо з легким ліричним сумом відзначити: ми подорослішали на 23 роки. Для людського віку – це його чверть. Але й космос постарів на такий же час.

А попереду – вічність космосу й вічність нашого ліцею із нами, дорогі вчителі, із вами, наші випускники й нинішні учні.

Многих вам літ, здоров’я і радості.

Михайло Яременко