• Домашня сторінка
  • Участь учнів ліцею у проекті «Формування патріотизму та національної гідності серед молоді Білоцерківщини через вивчення українського визвольного руху на території краю (1941–1945 рр.)»

Участь учнів ліцею у проекті «Формування патріотизму та національної гідності серед молоді Білоцерківщини через вивчення українського визвольного руху на території краю (1941–1945 рр.)»

Ті, що були за Україну!

Білоцерківське навчально-виховне об’єднання «Ліцей  МАН» підтримало ініціативу Білоцерківської міської громадської молодіжної організації «Фонд підтримки молодіжної політики» щодо участі в конкурсі, який оголошений Управлінням молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Київської обласної державної адміністрації по реалізації проекту «Формування патріотизму та національної гідності серед молоді Білоцерківщини через вивчення українського визвольного руху на території краю (1941–1945 рр.)».
В рамках реалізації проекту керівник гуртка «Юні історики краєзнавці», кандидат історичних наук Бурлака С.І. разом із учнями Білоцерківського навчально-виховного об’єднання «Ліцей  МАН» відвідали с. Лосятин, Васильківського району з метою пошукової роботи, зустрілися зі свідком подій часів Другої світової війни, мешканкою села Олександрою Мефодіївною Калініченко. Вона розповіла про створення в селі під час нацистської окупації підпільної групи Організації українських націоналістів. «Ті, що були за Україну»,  так вона їх називала, так їх знали в селі.
До складу українського підпілля входили: Арсен Шевченко, Василь Калініченко, Іван Драніченко, Павло Ліченко, Леонід Вештак, Раїса Теодорович, Анастасія Куліш, Андрій Лисяний, Сергій Мартиненко, Петро Кочуба, Гаврило Лень. Вони мужньо боролись проти режиму німецьких окупантів за створення омріяної ними самостійної соборної української держави. Їм вдалося вижити в тому протистоянні, але радянський режим, який запанував після вигнанні німців з території краю, жорстоко помстився українським патріотам  в 1944 році четверо із них були розстріляні, двоє пішли з життя ще під час слідства, не витримавши тортур, решта – засуджені на тривалі терміни каторжних робіт.
Про події на території краю писала активна учасниця ОУН на Київщині Людмила Фоя в своєму оповіданні «Молодь Східних Українських земель в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу», уривок з якого подаємо нижче:
«…Арсень Шевченко народився в 1920 році в с. Гребінки на Білоцерківщині. Ненавистю пройнявся до большевиків, ще з ранніх дитячих років. До большевиків, які зруйнували господарку його батьків, заставили батька кинути рідне село і мандрувати по Білорусії, Кавказу, щоб не бути арештованим, що однаково не спасло його. В 1934 р. батька арештували і більше нічого не чула про нього сім’я. Ще більше загострилася ненависть у Арсеня до ворогів, коли, закінчивши неповну середню школу, він виявив бажання вчитися далі. Двері школи перед хлопцем закриті, бо він син «бувшого куркуля». Кидає рідне село і мандрує по Україні. Скрізь бачить таке саме горе і злидні, як і в рідному селі. Під чужим прізвищем вступає до Полтавського педінституту і організовує кругом себе молодь з антирадянськими поглядами. Це було перед війною 1941р. Розконспірований, Шевченко залишає Полтаву і повертається в рідне село, але не пориває зв’язок з групкою молоді, яку організував в Полтаві. Війна застає Арсеня в рідному селі. Тепер він може вільно виступати проти ворогів свого народу. Молодь швидко згуртовується навколо Арсеня. З часом Арсень пов’язується з ОУН і являється одним з провідних членів і організаторів Визвольного руху на Білоцерківщині, Ставищанщині та Богуславщині. Це він («Оскілко», «Балка») справедливою рукою народного месника карав Большевицьких шкіролупів та їх посіпак, карав зрадників народу. Це він намагається зорганізувати відділ УПА на Ставищанщині восени 1943 р. Після переходу фронту, цілком відірваний від організації, «Оскілко» в умовах большевицької окупації продовжує вести перед боротьби за УССД. Караючи зрадників та запроданців, «Балка» не знав, що далеко ходити за ними не треба, що рядом з ним під однією кришею живе один з найбільших зрадників українського народу, який передав Арсеня в жовтні 1944 р. в руки НКГБ.
Недалеко Ставищ є село Янишівка на цвинтарі якого спочивають останки сл. п. Івашка Андрія, що загинув на посту борця-революціонера в боротьбі з німецькими окупантами. Андрієм його знали в селі Янишівка, в якому він виріс, а члени ОУН знали його, як свого окружного провідника під псевдом «Степового». Загинув він в бою з німцями в с. Бакалах над Россю, води якої бережно схоронили від німецьких зайдів його тіло, яке віднайшли його односельчани і з любов’ю поховали у себе на цвинтарі. Не було багато розмов та промов над могилою покійного. Всього декілька слів сказав його старий батько. Він сказав за що боровся його Андрій і за що загинув. Незважаючи на непогоду та весняний дощ, це було в квітні 1943 р., люди з сусідніх сіл прийшли віддати останню шану покійному.
А через рік рядом з «Степовим» поклали у могилу доньку його сестри 20 літню Шевчук Віру. Смерть любимого дядька, що не на багато був від неї старший, запалила ще більше Віру до боротьби. Зимою 1943 – 1944 р., коли переходив німецько-большевицький фронт, Вірі та ще одному другу з села Гребінок було доручено доставити кулемет та іншу зброю в село, що було в декількох кілометрів від її Янишівки. В Янишівці були вже большевики і, виконуючи завдання Віра не знала, що в Потіївці, куди мали вони тримати напрям, були ще німці, які затримали приїжджих. Господар хати, до якої німці ввели затриманих, через 2 м. розповідав, як німецький офіцер, вказуючи на зброю, що знайшли в санях, щось дуже кричав. Господар міг розібрати лише слово «партизан». Це обурило дівчину, яка дивлячись в вічі смерті заявила йому: «Так, партизан. Але знай, німаку, що не большевицький, ні , а український, український!» Для німця це було все рівно він розстріляв Віру і того друга, що був з нею. Останніх хвилин життя цих друзів господар не бачив – його не випустили з хати. Після відходу німців селяни Потіївки поховали побитих. Лише через 2 м. сім’я Віри віднайшла її тіло і поховала в рідній Янишівці, рядом з «Степовим». Її старша сестра Надія, не володіючи собою від втрати сестри, не пустила до тіла покійної односельчан, що були в червоній партизанці, а на запропонування взяти на похорони духовий оркестр заявила: «Що вам потрібно? Вона за своє життя вас не любила і не хочу нічого від вас для неї після її смерті. Будемо ховати її з священиком». За це большевицькі елементи села агітували односельчан Віри бойкотувати похорони покійної, а Надія, переслідувана ними, повинна була залишити рідне село.
Багато ще про кого можна згадати з молоді Сходу, що боролися й загинули в боротьбы за УССД, або караються, але не каються по тюрмах та засланнях СССР. Арцімович Ада з Рокитного на Білоцерківщині, Тонковид з Гребінок, Міщенко Віктор з Фастова, Бичок Михайло з Білої Церкви. Кравченко Василь з с. Острійок на Білоцерківщині, Осовський Анатолій з Святошина – це тільки сота доля тих, яких большевики відірвали від життя, кинули гнити до в’язниць, які чекають від нас, що залишилися на волі, продовження їхніх дій та перемоги над ворогом і здобуття для українського народу Української Самостійної Соборної Держави».
Дослідницько-пошукова робота з вивчення історії українського руху опору триває.
С.І. Бурлака, координатор проекту,
керівник гуртка «Юні історики дослідники»,
кандидат історичних наук.

IMG 3641

Білоцерківське навчально-виховне об'єднання ЛІЦЕЙ- Мала Академія Наук


Ми в соціальних мережах
Корисні посилання